Дана літературна стаття - це всього-на-всього спроба говорити про те, що відбувається нині, "сиріч", це один шанс із тисячі максимально адекватно розглянути ту реальність, яка не просто існує, а проникає у всі щілини роз'ятрених сердець щирих шанувальників сучасного українського літературного процесу.

Форма... Обрамлення... Оформлення барв чи прикраса до того, що само по собі існувати не може ?! Неординарна форма, як чепурна закуска, наче "їстівна, на перший погляд, літературна солянка". Отож, запасемось фталазолом і почнемо жувати.

Цікаво, що переважає в сучасному українському літературному процесі: формація чи формалізм? Це і є один з аспектів загадковості сучасного українського літературного процесу. Очевидно, він був сформований літературними авторитетами.

Довести до ладу, надати викінченості, довершеності твору не так-то й легко, а ще якщо хочеш виділитися з посеред чітких обрамлень та пройдених фраз. Тому й не дивно, що сучасний літературний український процес, тобто СЛУП - дуже неоднорідний, з тим же спростований та ускладнений водночас. З якого боку подивитись - це вже справа особиста. Сучасний твір мистецтва подібний до сновидіння: при всій своїй наочності ніколи не дозволяє себе пояснити та потрактувати одночасно. Адже кожне сновидіння являє собою розмито обрамлений символ, який дає можливість витворити образ уяви. Головне - без усякого примусу.

Проза, що "рифмується через абзац", так звана модерна філософська прозо-поезія - пізнання, а її форма - це вид навіювання, гіпнозу, строго кажучи, не є пізнанням: це образи, своєрідні картини світу, які відображають суб'єктивні емоції митця.

Вторинні майстри слова, тобто ті, що працюють з готовими формами, - мало цікаві для мене. Алітерації людей і асонанси тварин вщент наситили нашу землю "хибним мистецтвом", тобто витворенням одноманітності.

Бурлеск, бароко, буфонада, обереги - все це йоржем сидить у голові. Дайте ж нарешті спокійно насолодитись "жахом" життя - природно-соціальним існуванням людства. Циклічні повчання стали справжньою епопеєю: багатогранна всеохоплюваність без доторку до головного. Ісламські саги та античні мотиви вже почали являтися уві сні.

Досить! XXI ст. - це час сказати світу щось таке, що йому, можливо, буде не дуже приємно чути.

Така спроба вартує захоплення сміливими думками, неординарними ідеями та відвертими, шокуючими формами сучасного українського літературного процесу. Ми не лише хочемо спожити смачну екзотичну форму, ми, вочевидь, потребуємо і ще чогось - істини. Бодай такої, щоб защеміло всередині, щоб шлунок скрутився втричі, в горлі пересохло, а сам від неосяжного захвату не зміг би скоординуватись.

Відверто кажучи, доводилось брати до рук по-сучасному оформлені тексти. До речі, об'ємність деяких з них становила лише декілька речень, а то й слів. Подекуди й одна фраза - ґрунтовніша, аніж гектари інвектив. Споживання корисної літератури не спричинить появу фізичних та розумових язв та гастритів. Погодьтеся, книгою часто-густо ми захоплюємося лише тоді, коли набувши логічного розвитку, вона постає перед нами академіком Гамбурзького університету в стильному костюмі від ARMANI.

Багато-хто з літературних критиків вважає, що змістовий рівень "ПМ- дискурсних" творів, відверто кажучи, "недотягує". Хоча, ФОРМА і ЗМІСТ... поєднання непоєднуваного ?! Два полюси ?! ЗА чи ПРОТИ ? А , може, це компоненти одного цілого? Знайти оптимістичне поєднання тут справді дуже не просто: легше або зігнорувати контекст, або зігнорувати ті численні "незручні" три крапки, безліч великих літер та ще Бог зна чого.

Перше, що впадає у вічі - віртуозні експерименти, лагідні "вибрики" зовнішнього вигляду слова та тонкого оформлення, подекуди "шарудящого" і, навіть химерного відчуття барокового стилю. "Безконечна постмодерність" - це і велика кількість залучених до контексту цитат, і ще більше посилань. На сторінці їх може бути більше десятка, а список літератури, що їх розшифровує, іноді навіть більший, ніж сам текст. Таким чином, створюється можливість "дворівневого" читання: читання самого тексту і його зовнішньої форми - для зацікавлених; читання тексту із посиланнями та внутрішньою формою (що виникає у кожного в голові і щоразу різниться) - для фахівців. Погодьтеся, приклад вартий наслідування.

Як казав Іван Андрусяк: "Тінь полягає у тому, що тіні немає". Перенесімо це твердження на інший бік відбиття сутності предмета - його форму. Чи не криється поза цією фразою розгубленість змісту, відчуженість теми, химерність ідей та маячня "яскраво-нечітких" обрамлень слова і форми зв'язку цих слів у щось довершене або не зовсім. Чи не полягає суть творів сучасників у повній відсутності суті, тобто вільному леті думок і бажань, зафіксованих хитрим апаратом "думкою" і викарбуваних на папері?!

Нині оформлення, моделювання все частіше постає не прийомом, а методом. І ним все частіше послуговують наші філософи, прозаїко-поети. Зрештою, доволі гучні обрамлення не раз тривожили душу ПМ - дискурсу. Принаймні, в них є чим здивувати, на відміну від виснажливих, брутально рожевих віршів типу:

Доходить і до парадоксів: "периферія" може бути більш модерною із яскраво вираженою на противагу величезному, сірому "центру". Так, різниця між периферією та центром частенько переходить усі межі, не тільки протестуючи проти разючого контрасту, але й висуваючи вимоги до неодмінного єднання. Контрасти залишились лише у деяких аспектах: географічному положенні, відстані (вплив якої ми часто-густо відчуваємо на собі), яку, до речі, досить вміло долає сучасна MASS MEDIA і всесвітня охоплення INTERNET(у).

"Дивацькі штучки"... ось так по-дружньому я називаю чудернацькі форми оформлення творів і форми самих творів: обірваність на півслові, "при закритість", що вимагає певної наполегливості, терпіння та бажання думати, а не лише вбирати як губка, авторські над завдання, коли сидиш, і наче ребуси розгадуєш, а не твір читаєш, аж голова йде колом, низки алюзій, посилань тощо.

З одного боку, справа впровадження нових форм може викликати лиш 2 види реагувань: бурхливе захоплення, неадекватне "знизування плечима". І в цьому випадку воно дуже часто ототожнюється з спробою вполювати кабана пилочкою для нігтів, де кабан - це літературний критик, а пилочка -це ваше творіння.

Ну, звісно, я переборщую, звісно, я перегинаю палицю так, що вона вже тріщить не лише "по швах". Просто є різні рівні адекватності тексту, які обумовлюють різні рівні розмови з цим текстом і, відповідно, розмови про нього.

Та, бачу, проблема постає ще гостріше. Що робити з "дурничим" даром молодим недосвідченим пагінцям літературно-культурного світу, які забилися у свої нори, як ті кроти, і бояться вийти на світло, яке, в принципі, і зашкодити їм ні чим не може.

Уявімо: рік теперішній, периферія незвичайна - обдарована (як то часто почало траплятися). Є невиповнена форма: підібраний з пилюки тривіальний камінець у коштовній оправі. І чесно кажучи, не знаєш, що робити з цим виробом: закинути його у скриньку для брухту, чи виколупати і викинути камінець, залишивши на почесному місці лише оправу, чи залишити все як є з надією, що час колись порозставляє усе зовсім не так, як ми це собі уявляємо. Та постає ще одне болюче питання: до якого ювеліра звернутися (бо так кортить потішити себе справжністю дорогоцінної "цяцьки"). Ось і до центру дісталась. Можливі декілька варіантів діяльності цього центру по відношенню до вас і до мене:

• Обдурить.
• Замилить очі і все одно обдурить.
• Й того більше - видасться "останнім із могікан", так званою феєю Попелюшки.
• Повитріщаєте очі і скажете: "Казка?.." Хто знає, може і сіре буття. Це вже як кому...

Та як виділитись, щоб тебе помітили, а не просто сказали "випендрон зі столиці", або ж "куди він з того села піриться?". Люди завжди самі заганяють себе в тупі кути, в різного виду крайності. Надто яскраво або похмуро - теж не діло адже так вже влаштована психіка "пересічного читача", що він звертає увагу перш за все на те, що лежить на поверхні й блищить; а вже до того що на якусь йоту глибше, - хай навіть воно справжня перлина, - увага часто не доходить.

Поєднання запахів... винограду і свіжого сонця. Присмак бродіння молодого вина... аромат - диво! Ось чого не вистачає в житті. Добре, коли в тебе розвинене чуття до письма, стилю, до новинок, тоді вас лишень заведи у квітучий сад, і бджоли геть по виснажуються штампувати мед.

Несуттєво сперечатися про часткове взаємопроникнення чи повну розчинність "центру" та "периферії", про причетність їх до розквіту, або ж навпаки занепаду... усе це не те, на що слід орієнтувати Богом даний дар сприймати. Хвала усім світлим небесним силам, що сучасний літературний процес все ж триває: і не абияк, а "в ногу" з жвавою, жагучою, невловимою, трохи дивною, можливо, простуватою, та до безтями загадковою формою. І не суттєво, кам'янчанин ви, чи киянин, представник географічної периферії чи ж центру, перш за все ви - ОСОБИСТІСТЬ.

Якщо всередині у вас горить вогник, то навряд чи вдасться комусь його загасити водою, бодай і джерельною, як це ілюструють ті, хто тримає на своїх плечах СЛУП.

Я не маю наміру презентувати цілісну картину сутності мого дослідження. Натомість пропоную вам насолодитись її штрихами.

"Стіна" Івана Бойчука...

"Іван Бойчук - поет, - зазначає Євген Баран, - бо пише краще, як говорить. Не тому, що говорить погано, а тому, що говорить і живе як всі. Грішить і творить добро, сміється і плаче, залишається жорстоким і байдужим, добрим і відданим. Залишається собою зі всіма своїми перевагами та недоліками". Він - правда... Безсоромна і сором'язлива, сильна і вразлива.

"Admiror pari es te non ce cidisseruinis qvi tot serirtorum tae bia susti neas".(з лат. - я дивуюсь, стіна, що ти не впала, витримавши стільки непристойних висловів).

Іван Бойчук - митець, твори якого не примушують тебе жмуритись від негараздів бруду. Вони налаштовують на сприймання, вимагають читання - розумного - з перервами.

"Шановні достойники" до вашої уваги - "Пролог":

Дорога до загубленого Едему, зазвичай, починається із маленької цятки, що на мапі України називається "порожнечею". Такі творчі крапки у широкого читача викликають хіба що власні асоціативні образи, що будуть екстраполюватись ними на знайомі об'єкти.

Київ. Кам'янець-Подільський. "Там " і "Тут"... коли я кажу "там" то маю на оці не лише певну географічну означеність. В. Олейко відгукується про "там" ось так: "Це символ мого дитячого втраченого раю: мереживо мрій, рожевих пастелей." "Там" - як затишний притулок для пам'яті, що втомилася від монотонності "бетонних буднів", де "від зла й заліза мрія мліє". Хоча не все те золото, яке далеко, та ще й блищить. Просто близьке і рідне "приїлося", хоча саме воно частенько і виривається на перші щаблі.

Однак антонімічні "там" і "тут" такі ж рухомі і змінні, як і саме життя. Все тече, все змінюється. Не говорячи вже нічого про сталі канони, що кожен поривається якщо не зламати, то, при наймі, перекрутити до невпізнанності.

Митці сьогодення не страждають от географічних "завихрінь" дистанцій: аби пиво було де попити й словечко розділити. Хоча, як ми знаємо, гроші - оці нікчемні папірці, заполонили Земну Кімнату аж до стелі. Подекуди не тільки верхами лізе, а й усіма іншими дірками. Та їх впливи - дійсно значний. Усе потребує коштів. Якщо вони є, тай на голову не скаржишся, то взагалі межа бажаного сидиш собі десь в Заберущені, граєшся з комп'ютером, заліз в павутиння Інтернету, блукаєш лабіринтами "штучних думок". А тут ще й Mass Media на твою Party привалять. І кому краще?! Відрізаному від життя "киянину" чи тобі, га?

Талант частенько перекликається з таланом (тобто можливостями, які в руках долі, а, може, й ваших власних). Як то кажуть: "Таланти потребують допомоги, бездари проштовхнуться власними сідницями".

Природа в "Деревах і травах" або зовсім відсутня або ж Іван Андрусяк заховав її так далеко, що і на кожен фахівець ладен розібратись. Вірші із збірки "Депресивний синдром", що лягли в основу "Дерев і трав", дійсно вражають середньовічною похмурістю сугестією, не абиякою негативною хвилею. Нездоланною скелею залишається внутрішня начинка його поезії, яку він вміло ховає за прикрасами зовнішньої форми.

Епіграф: ...і дотики твоїх долонь наче стигми на грудях - такі ж обережні...

Наслідуючи Аполлінера, Андрусяк обмежився у виборі розділових знаків. Прикладом тому є "Поема, що скучала за тобою":

Філософськими палкими роздумами і стриманими почуттями Іван Андрусяк не може збудити й ваше тло. Не опирайтеся: він - майстер.

"Не треба шукати суму в моїй поезії, але лише саме життя" (Г. Аполлінер).

Приємно вражає Юрій Гуцуляк своєю першою збіркою віршів "З ранкових газет", по його словам - це "частина мого єства". "Мої вірші - це мої найпотаємніші мрії... Надаючи вам таку можливість їх читати я почуваюсь гірше останньої курви. Адже, якщо курва оголює лише своє тіло, то я оголюю свою душу".

Не так то й легко, скажу я вам, зануритись у його душу, зашифровану вмілим письмом та неординарністю форми. Береш до рук книгу, а там низка газет: ранкових, вечірніх, а посеред цієї загадковості - поезія. Тексти доповнені також газетними світлинами (фото).

Поезію "Я люблю...". своє кохання до оголеного тіла жінки Ю.Гуцуляк доповнює "невпинно пульсуючими венами " картини "Раждение Венері." 1482 - 1485".

Та бувало не станеться йому довго думати і він зробить прсто: чотири стрічки об'єднає складною назвою і подвійним обрамленням:

З ранкових газет навіть свій некролог. Ерудоване тло Гуцуляка примусило мене зворухнутись, ожити і знову почати думати.

"Фієста інфікованих" Олега Солов'я: червоний банкет чи фієста смерті? При зовнішній простоті (іноді - до межі банальності )окремих поетичних рефлексій загальне полотно збірки складне. Глобальна, та дещо спрощена графіка доповнює смак Соловейського аромату. Збірка вміло, на мою думку, розділена на три страви з влучними гарнірами до кожної:

• „Місто":
  
  Де п'яна Січ гуляла,
  Тепер метро,
  Бістро, базар, кіно
  Й обличчя дурня й хама...
  
• „Маргіналії" (знову стикаємося зі зворушеною нами проблемою протистоянь і компромісів периферії та центру):
  
  На маргіналіях і дико і спокійно.
  Є трохи віршів, трохи пива,
  І терикони, що здіймаються граційно -
  Сяка така альтернатива.
  
• „Фієста":
  
  Імперія великих сподівань
  Конає впевнено і твердо.
  Конає весело, не знаючи вагань:
  Біг-мак у супроводі Верді...
  Ванесса Мей, щасливі президенти,
  Дурний, ошуканий народ...
  

Ой, смачно, чорт забирай! В десятку! Зачіпає аж до оголених кісток!..

Іван Іов -справжня можливість вирватись із болотистої „немочі марних днів". Я не буду говорити тут про огріхи маїття версифікації, стилістичні "вибрики" чи веризм заплутаних лабіринтів та відсутність ізометризму. "Періодична система слів" -це вирій фантазії, політ мрій, барви можливого і неможливого та ще безліч Бог зна чого.

Акро-, моно-, візуальні вірші, вірші-перевертні, каліграми, заум тексти... Іван Іов створив нову естетику, що народжується із вишуканої форми та філософського змісту. Свою "чаромантію" він викладає у теорії, яка зазначає, що всі слова світу - споріднені, а відмінності мов ґрунтуються на перевтіленнях слів. Він - митець, що відтворює традиції українського бароко та авангарду.

Книга, яку Іван Іов відкриває лабіринтами оригінально побудованими акровіршами, підтверджуючи свою вже усталену репутацію майстра паліндрома, вільно працює з різними формами. Поет влаштовує на обрії все нові і нові різнобарвні форми, та подекуди і сам блукає у своїх "Хащах". „Рядок-обрій":

Гра слів, літер і малюнків із них. Приємно вражаючий КА-ЛАМ-БУР? Вкрай неординарний підхід! Мабуть, це буде абетка XXII століть.

"ВІСК ІКСІВ", за словами Івана Іова, це - "ледь відхилені двері у творчу майстерню-робітницю шаленим зоряним протягом". Глибока таємниця авторських знаків закликає поринути "ув очі слів, їхні світлі й вродливі лиця".

Лише людина з дивною нежиттєйською спрагою може витворювати підковані кращого ґатунку "золоті вироби".

"Навіки запеклося "сузір'я слів на сонячних губах" літературного пророка Іова", - Микола Жулинський.

Поняття "центру" і "децентру" є позиціями бінарними, оскільки послуговуються для переосмислення ієрархії традиційної системи культурних вартостей та системи мислення. Так, М. Фуко стверджує, що "не існує центру, завжди є тільки де центрування, серія реєструвань переходу від присутності до відсутності, від надлишку до браку".

Зважаючи на сказане, можна запропонувати ще один останній підхід до протистояння "центру" "периферії" і навпаки - через споживацьке задоволення від їх взаємопроникнень.

"Молоде вино" - не пшениця, її врожай не залежить од географічного положення та кліматичних умов.

Бути Особистістю - ось життя, не дозволяйте собі спускатися на щабель сновидінь, вражень, бодай і дзеркальних.

На останок залишу свій автограф : перлину можна знайти у кожній щілині Світового океану, а ось відшліфувати, на жаль, ні.